Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

181 Висновки анахронізми, які довелося пережити у ХХ ст., визначають особливості нашого нинішнього перебування у мистецькому світі. Не потрібно “до- ганяти” чи швидкими темпами “наверстувати” втрачене, не варто по- спішно завершувати розвиток модернізму і проходити минулі стадії постмодернізму. Треба лише досягти рівня знань цивілізованої людини і на цьому грунті розвивати своє, неповторне і духовно близьке. На тлі цього очевидної вагомості набирає твердження: мистецтво Укра- їни не може не подобатися навколишньому світові, бо він його давно знає, лише під горезвісним “russian” чи новішим “soviet”. Тому маємо архіважливе завдання – повернути українське мистецтво до стану його заслуженого визнання, яке колись у нас відібрали. 10. Очевидною є потреба перетворень в сфері мистецької освіти. По- стмодерністична “вседозволеність” не дає підстав для заперечення дав- ніх засад академізму (до того ж, вони здатні викликати певний “релікто- вий” інтерес іноземних студентів). Однак прогалини в знаннях наших молодих художників, арт-менеджерів, істориків, критиків і теоретиків мистецтва, які щорічно поповнюють мистецьке середовище Украї- ни, є очевидними. Отримавши традиційну академічну освіту постра- дянського зразка, яка, зазвичай, відсікає досвід ХХ ст., вони не здатні справлятися з вирішенням актуальних проблем сьогодення, опонува- ти певним мистецьким явищам чи підтримувати їх. Необхідно, врешті, зрозуміти, що академізм, незважаючи на всю його практичну цінність у фаховій підготовці художника, є явищем давно минулого ХІХ ст., а тому може бути лише однією зі складових сучасної освітньої системи, але, в жодному разі, не кінцевим її результатом. Значною проблемою є й брак підручників, навчальних посібників, до- відкових та енциклопедичних видань, у тому числі інтернетівських, не говорячи вже про повну і правдиву багатотомну історію ураїнського мистецтва ХХ століття. Наша молодь усе ще самотужки долає невиди- мий бар’єр, натикається на постійні незнання подій, творів та імен ху- дожників, широко відомих у західному світі, і, разом з тим, намагається доводити вагомість наших минулих і теперішніх мистецьких здобутків. Українська мистецька історія ХХ ст. охоплювала конфлікти поколінь – часу становлення тоталітарної ідеології і розвалу радянського режиму. А нещодавня Помаранчева революція, й найбільше те, що відбувається після неї, виявили черговий конфлікт. Його початкова принциповість і здатність до наростання поступово перетворюється у байдужість і від- верту зневагу молоді, котра виросла поза межами тоталітарного сус- пільства. Складається враження, що молодь вирішила почекати: сам час природно зніме протистояння “ми і вони”. Потрібно, однак, визнати, що саме протистояння “ми і вони” набирає певної неоднозначності – все залежить від того на чий бік стати. Важливо, щоб українська молодь не замикалася винятково у своєму поколінні і не залиша- лася таким способом на самоті. До неї мають примкнути ті, хто у свій час піз- нав свіжі струмені модерного мистецтва, проніс власні переконання через усі випробовування і залишився незламним, хто завжди вважав виховання твор- чої молоді своїм обов’язком, запорукою майбутніх перемін. Їхня ментально- психологічна єдність з молодим поколінням підтверджує споконвічну істину: справа не у віці, а в силі духу. Лише він зумів розвалити потужну тоталітарну систему, яка зводилася понад півстоліття, і на її руїнах утвердити ідеали вільно- го мистецтва. Плекаємо надію, що нинішній конфлікт поколінь буде останнім і надалі відбуватимуться пошуки гармонії, поступові закономірні зміни, як у всьому цивілізованому світі.