Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

61 Мистецтво першої третини ХХ століття звинувачення. На початку 1930-х років його намагаються обороняти члени і Центральне бюроще незліквідованої АРМУ. Однак у час “войовничого атеїзму”, боротьби з “опіумом для народу”, нищення церков та іконостасів концепція неовізантизму виглядала приреченою. Доведений до повного відчаю, ху­ дожник пробував навіть прилюдно зректися своїх переконань. У виступі на Першому пленумі Оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УРСР восени 1933 року він заявив: “Кожному з нас, і особливо мені, потрібно ясно, чітко сказати, за що він – за соціялістичний реалізм чи за своє минуле. Ясно і недвозначно відповідаю: за соціялістичний реалізм, проти того, що зветься тепер бойчукізмом” 57 . Ці слова яскраво засвідчують міру морально- психологічного стану митця, який змушений заперечувати все, що намагався реалізувати впродовж життя. Тим, хто отримав у суспільстві за сталінських часів ярлик ворога народу, “в державі з міцніючим тоталітарним режимом, що визнавав лише унітарний інтернаціоналізм”, уже ніщо не могло допомогти: “За такої системи для мистецтва, що грунтується на своїх національних коренях... не залишалося місця” 58 . В липні 1937 р. М. Бойчук був розстріляний разом з найближчими учнями та однодумцями – В. Седлярем та І. Падалкою. Його дружину, С. Налепінську-Бойчук, стратили у грудні того ж року. Більшість творів художника–монументальні розписина стінах громадських споруд, живописні полотна і графіка були знищені. Школа М. Бойчука становила одну з найпомітніших складових в україн­ ському мистецтві першої третини ХХ століття. Сьогодні можна лише уявити, як вона могла вплинути на його подальший розвиток. Особливо цінним був внутрішній “синтетизм” – бойчукісти у цілком природний, органічний спосіб перекидали своєрідні “мости” між глибинним національним корінням та європейською традицією, між минулим і сучасним. Заглиблення у класичне минуле не перешкоджало школі бути модерною, відповідати вимогам часу. Крім того, яскраво вираженим є значення ідей бойчукізму для мистецької освіти. Отже, можемо стверджувати, що радянська влада знищила не лише самого художника, але й жорстоко обрубала ціле гроно паростків української культури. Сам М. Бойчук гордився своїми здобутками, користувався високим ав­ торитетом в Українській академії мистецтв, а згодом – у Київському худож­ ньому інституті. Він був однією з ключових осіб в Асоціації революційних митців України, яка набула ознак всеукраїнської мистецької організації. Мабуть тому він не виїхав у Західну Україну, і далі за кордон, як це зробили у 1920-х роках чимало українських художників. Його мистецька ідеологія не була космополітичною, як більшість авангардних напрямів, і могла існувати лише на українському ´рунті. Отже, маємо безпрецедентний в історії мистецтва приклад – художника і його школу фізично знищила тоталітарна система. Культурно-мистецьке середовище переконалося, що процес ліквідації усіх мистецьких організацій, централізоване запровадження єдиного творчого методу і радянської спілки художників не могли підлягати сумніву. Формулу неволі “хто не з нами – той проти нас” нав’язували тим, у кого свобода була невід’ємним джерелом натхнення і повсякденного життя. 57 Цит. за: Певний Б. Майстри нашого мистецтва. Роздуми про майстрів і мистецтво. – Нью-Йорк – К.: Сучасність, 2005. – С. 17-28. 58 Соколюк Л. Графіка бойчукістів. – Харків – Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2002. – С. 191.