Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

60 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях остаточного синтезу перші пошуки, створюючи на Україні першу школу монументалістів – т. зв. “бойчукізм” 49 . У харківському радянському виданні “Червоний шлях” зазначалося, що школа М. Бойчука – “найвиразніша на Україні художня група”. Поряд з тим, симптоматичним було твердження про те, що сучасні критики “не бачать та не уміють оцінити великого надбання художньої культури” 50 . Успіхи бойчукістів на виставках середини 1920-х років творили підставу для похвальних слів на сторінках центральної радянської преси, де зазначалося, що вони “є вже майстрами європейського масштабу”, а “їхня національна стилізація інтернаціональна у своїй основі” (переклад з російської - О. Г.) 51 . Ідеї бойчукістів всіляко підтримував (і захищав, навіть, у найважчі часи) Нарком освіти України М. Скрипник: “Краса Венери Мілоської не чужа пролетаріату..., коли Бойчук взяв собі ознаки від старої візантійської школи, ніяк не виникає, що твори Бойчука нам чужі, ворожі” 52 . Однак сам Нарком освіти, переконаний у своїх поглядах комуніст, не міг передбачити справжній розмах гонінь і відвертих, безмірно нахабних і безглуздих наклепів на митця та його учнів, які розпочнуться після завершення ілюзій національного відродження 1920-х років. Намагаючись знищити школу М. Бойчука, радянська влада уміло використовувала тогочасні суперечності всередині мистецького середовища. До активних дій, зокрема, залучаюли відомих творчих особистостей, що співпрацювали з авангардним харківським часописом “Нова генерація” 53 . В одній з опублікованих тут статей шлях бойчукізму охарактеризовано так: “...Від релігійної містики уніата Шептицького до революційно-націоналістичного мистецтва, прикриваючи своє консервативне єство нахабною демагогією й претендуючи на про­ летарську назву” 54 . Журнал “Искусство” акцентує на націоналістичному під­ ´рунті ідеології бойчукізму, яка “...означала не що інше, як перетворення на­ ціональної форми в самоціль”. Виявляється, “штучно по-націоналістськи перебільшена форма перетворювалася на знаряддя не для зближення, а для віддалення українського мистецтва від мистецтва братніх республік” 55 . Далі способи звинувачень втрачають будь-які цивілізовані форми, стають відверто загрозливими, переконливо свідчать про волюнтаристську природу диктатури пролетаріату: “Внаслідок послаблення більшовицької пильності прямі агенти фашизму Бойчук, Седляр, Падалка могли впродовж багатьох років вести свою злочинну роботу диверсантів і шпигунів, прикриваючись машкарою радянських художників. Ці підлі вороги не були викриті самою художньою громадськістю..., аж до того часу, поки органи пролетарської диктатури не спіймали їх на гарячому” 56 . На перших порах М. Бойчук, не розуміючи що відбувається, пробував захищатися, виступає на зібраннях та в пресі, відкидаючи необ´рунтовані 49 Dragan M. Malarstwo Ukraińskie. – Sygnały. – 1934. – 1 marca. 50 Горбенко П. Огляд Всеукраїнської художньої виставки 10 роковини Жовтня // Червоний шлях (Харків). – 1928. – № 3. – С.123. 51 Ф. Д. Украинское художественное творчество (о выставке графики и рисунка // Правда. – 1929. – 12 февраля – С.3. 52 Скрипник М. За самоусвідомлення і пролетарське наставлення в образотворчому мистецтві: Про- мова на другому поширеному Пленумі Асоціації художників Червоної України. – Харків: Вид-во АХЧУ, 1930. – С. 21-22. 53 Кравченко Я. О. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – К.: Майстерня книги, Оранта, 2010. – С. 40. 54 Шкурупій Г. Диктатура богомазів // Нова генерація. – 1929. – № 10. – С. 27. 55 Цит. за: Білокінь С. З-під неправди повертається до нас український художник Михайло Бойчук // Україна. – 1988. – № 9. – С. 11-12. 56 П’ятиліття історичної постанови // Малярство і скульптура. – Харків. – 1934. – № 4. – С. 1.