А. Арнц, Ґ. Якоб • Схема-терапія: модель роботи з частками

Передмова 11 Утім революції тільки позначають напрями змін, а це уже велика «постреволюційна» робота працювати над тими змінами. І окрім люстрації, боротьби з корупцією та внутрішньонаціонального діалогу, велика частина роботи є не лише на виборчих дільницях, в парламенті чи під його стінами, а в індивідуальній свідомості. Нам потрібно змінити наші схеми сприйняття себе, інших людей, моделей стосунків між нами. У цьому нам може посприяти схема-терапія. І не лише у формі індивідуальної терапії, але і як наукова теорія, що допоможе нам осмислити нашу історію, ментальність, соціальні процеси – і краще побачити дорогу зцілення... Схема-терапія наголошує на важливості нового досвіду, який закріпить зміни в розумінні сценаріїв життя – минулих та майбутніх – та у побудові нових моделей поведінки. Цей досвід насамперед стосунковий. У терапії він – між терапевтом і пацієнтом. У суспільстві – між нами усіма. Нам треба творити, виборювати нові моделі стосунків, нам треба плекати спільноту... У схема-терапії психотерапевт через процес обмеженого повторного бать ківства турбується про внутрішню зранену дитину і в такий спосіб стає моделлю для розвитку в пацієнта здорової дорослої частки, яка врешті пере бере на себе турботу про дитину. Це можна порівняти з аналогічною роботою терапевтичних прийомних сімей. Колись, розвиваючи у Львові програму підтримки прийомних сімей, ми відкрили для себе важливість терапевтич ного батьківства. Діти, які приходили у прийомну сім’ю із дисфункційних родин, де їх кривдили, де про них не турбувалися, не могли сприйняти доброго ставлення прийомних батьків. Діти приходили зі своїми моделями виживання – обманювати, не довіряти, не відкриватися, не очікувати тепла та любові, дбати лише про себе, бути найхитрішим тощо. І їх не міняв час. Їхня поведінка, на жаль, часом провокувала суворе покарання чи осудження, які лише підтверджували їхні схеми про те, що нікому не можна довіряти. Ми були свідомі, що якщо така дитина піде у «звичайну» сім’ю, де батьки не підготовлені бути своєрідними «батьками-психотерапевтами», то це може бути вкрай негативний досвід і для самої дитини, і для батьків, які мали цілком добрі наміри усиновити дитину, дати їй любов. Тоді ми глибше зрозуміли поняття терапевтичного батьківства. Ми допомагали прийомним батькам дивитися крізь усі ці стратегії виживання дитини і, конфронтуючи та обмежуючи проблемну поведінку дитини, знайти усе ж спосіб досягнути її «серця», яке потребує любові. Ми бачили, як це працює, і розуміли, що це змінює долі дітей. Ми розуміли, що від якогось моменту, отримуючи у прийомній сім’ї досвід безпечної прив’язаності, у дитини починають формуватися здорові моделі стосунків, і вона може будувати здорові взаємини з іншими людьми, стосунки, у яких є любов, взаємна турбота. Ми розуміли, що це може стати основою їхнього щастя у житті, бо ж важко бути щасливим без цього досвіду... Водночас ми дізналися, що закордоном у низці країн для роботи з особли во «складними» випадками існує модель терапевтичних прийомних сімей,