Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

102 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях стереотипні назви окремих проектів – “За мир и прогресс человечества”, “Слава советской женщине”, “Героическим свершениям советского народа”, “Гимн труду, хлебу и человеку” 19 . Після скульптури найвідповідальніші ідеологічні завдання мав вирішу­ вати живопис. Максимально наближене до реальності зображення було найпридатнішим для творення “правильних” ілюзій у “народних масах”. Провідні живописці-соцреалісти користувалися недосяжним авторитетом, отримували щедро оплачувані замовлення на помпезні виставки, або ж на виконання монументальних розписів. Відповідно до ідеологічних “рознарядок”, їхні твори потрапляли в адміністративні чи громадські будівлі, освітні установи, осідали в запасниках музеїв. За змістовно-ідеологічною значущістю графіка не могла конкурувати зі скульптурою і живописом. Переважно чорно-біле зображення несло певну міру умовності, не творило ілюзії кольорового фотокадра, взятого з життя. До того ж, певна технологія виконання регламентувала розміри графічних лис­ тів. Водночас, художники, які працювали в графіці, отримували певні переваги – міру творчої свободи і певного відходу від стереотипної тематики в процесі виконання циклів ілюстрацій до відомих літературних творів. У найвигіднішій ситуації опинилося декоративно-ужиткове мистецтво, що займало найнижчу ієрархічну сходинку. Властиві для соцреалізму прі­ оритети реалістичного фігуративного зображення не вдавалося штучно нав’язати народному мистецтву і “похідному”, як вважалося, від нього – про­ фесійному декоративно-ужитковому. У цьому випадку важко було вимагати відтворення історико-революційних сюжетів, досягнень індустріалізації і колективізації (хоч і такі абсурдні приклади траплялися), бо вони відразу набирали гротескного забарвлення 20 . До того ж, неможливо було цілком від­ кинути традиційну для народного мистецтва присутність рослинних, а тим більше, геометричних орнаментів, що сприймалися як елемент абстрактно­ го мистецтва. Таким способом, радянські теоретики облишили безуспішні намагання впроваджувати постулати соцреалізму в народне і професійне декоративно-ужиткове мистецтво, а вирішили їм відвести роль аргументу, котрий підтверджував складову радянської теорії мистецтва – “народне за формою”. Саме ця “другорядність” зумовила можливість творення у професійному декоративно-ужитковому мистецтві особливої зони творчих пошуків та експериментів. Провідну роль у збереженні ієрархічної структури, впровадженні “керівної лінії партії” і забезпеченні повсюдного домінування постулатів офіційного мистецтва відігравала спеціальна радянська організаційна структура–Спілка художників. Не випадковимє те, що вона з’явиласяне одразу, після ліквідації 1932 року мистецьких об’єднань. Оргбюро спілки радянських художників зволікало зі створенням всесоюзної організації. Був потрібний тривалий період для “підготовки” її майбутніх членів, усунення непокірних і проведення жорстоких “чисток на місцях” (згадаймо розстріли М. Бойчука та його учнів). Остаточне рішення було прийняте лише 1938 року. Відтооді процес гуртування митців, як “типово-небезпечних” представників творчої інтелігенції, у спеціальних “загонах” ставав частиною загальнодержавної 19 Маркин Ю. Помпезная затея… // Декоративное искусство СССР. – 1988. – № 11. – С. 2 – 6. 20 Згадаймо хоча б революційну тематику у творчості народних майстрів –Т. Демченка, В. Духо- ти, О.Залізняка та ін., наведену у книзі В.Щербака “Сучасна українська майоліка” (К.: Наукова думка, 1974. – С. 86-89).