Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

104 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях ситуація у боротьбі з формалізмом ніколи не могла бути однозначною: “Політична влада в країні, звинувачуючи художників у формалізмі, ніяк не пробувала сформулювати і тим більше аргументувати поняття формалізму” (переклад з російської – О. Г.) 24 . Так само, теоретично плутаними були звинувачення митців у націо­ налізмі. В радянському тоталітарному суспільстві братерство було можливим лише в разі незаперечного пріоритету “старшого брата” – російського наро­ ду і російської культури. Розростання останньої за рахунок безсоромного присвоєння здобутків інших народів, особливо слов’янських, не мало стриму. Відмінність в означеннях “руський”, “російський”, “радянський” нівелювали планомірно, свідомо й підступно. Досягнення національних культур з ро­ ками навмисно применшували, їх межі штучно завужували, а залишки – знецінювали і компроментували. На будь-які протести проти такої політики відразу навішували ярлики “ворожого” націоналізму. Звинувачення у націоналізмі могли сягати несподіваних, цілком без­ глуздих, на перший погляд, підстав – наприклад, “підступів” у вигляді зіс­ тавлення у живописному полотні синього неба і жовтих ланів пшениці або ж трьох стовбурів дерев, які в уяві “пильних” ідеологів могли нагадувати тризуб. Поруч із цим, радянська влада культивувала “орнаментальний кіч” і баналь­ ну “шароварщину”, формувала особливий гротескний образ представників козацького роду, готових будь-коли дістати з шаровар “кварту” горілки. Вод­ ночас, видатних національнтх постатей, яких ніяк не можна було усунути в забуття, намагалися зробити революціонерами. Саме такі інсенуації упро­ довж довгих років відбувалися довкола творчості Т. Шевченка та І. Франка. Значну шкоду принесло те, що боротьба радянських ідеологів з “фор­ малістами” і “націоналістами” мала не лише сьогоденний вимір. Вона стала підставою для перегляду мистецьких колекцій українських музеїв і створення так званих спецфондів. Доля творів, які туди потрапляли, могла бути різною. Зокрема, у Національному музеї в Києві спецфонд сформовано в 1939 році. До нього залучили експонати, які “...спотворюють нашу соціалістичну дійсність, дають фальшиві образи радянських людей, ніякої художньої та музейної ціності не мають і, як твори ворогів народу, підлягають знищенню”. Під час війни частину творів було евакуйовано разом з основною музейною збіркою. Деякі, названі “більшовицьким живописом українського музею в Києві”, вивезені до Німеччини. Після завершення війни з понад двох тисяч експонатів, зареєстрованих в інвентарній книзі спецфонду, до Києва повернулися лише “близько 300 станкових творів” 25 . У 1952 році в музеї працювала спеціальна комісія Міністерства культури УРСР. Вона мала повноваження “вилучити твори Спецфонду з колекції і відправити до Загорська, де планувалося зібрати аналогічні експонати з усіх музеїв Радянського Союзу і зрештою знищити їх”. Не підлягали знищенню лише твори 5-ї категорії – “слабкі, низької худож­ ньої якості”. Науковцям музею вдалося зарахувати сюди праці В. Пальмова, О. Богомазова, О. Екстер, Т. Бойчука, І. Падалки, В. Седляра, О. Павленко і таким способом врятувати їх 26 . Ідея концентрації спецфондів в одному місці виявилася коштовною і складною для реалізації. Тому в окремих випадках “ідеологічний непотріб” 24 Манин В. С. Искусство в резервации (Художественная жизнь России 1917 – 1941 гг.). – М.: Эдиториал УРСС, 1999. – С. 204. 25 Рябічева С. Спецфонд // Мистецтво України ХХ століття. – К.: Асоціація галерей України, 1998. – С. 76. 26 Там само. – С. 77.