Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

106 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях 2.4. “Відлига” 1960-х і нонконформісти За значущістю в українській історії ХХ століття, період так званої “відлиги” 1960-х можемо прирівнювати до “українізації” 1920-х. Без нього важко уявити національне відродження кінця 1980 – початку 1990-х років: надто великим міг виявитися часовий розрив. “Прорив шістдесятників” став немовби тією потужною опорою, без якої, образно кажучи, не можливим було б зведення “трансчасового моста” модерного українського мистецтва. “Відлига” 1960-х та “українізація” 1920-х схожі за своєю природою. Черговий раз радянська влада зайшла в глухий кут, “перестаравшись” у зас­ тосуванні силових методів. Після смерті Й. Сталіна боротьба за владу в СРСР закінчилася перемогою М. Хрущова. Його доповідь на ХХ з’їзді КПРС (1956 р.) “розвінчала культ особи” й позначила початок перемін. Послаблення ідеологічного пресингу справило в Україні надзвичайний ефект, який можна порівняти з дією раптово звільненої, могутньої пружини. Вона винесла на поверхню потужну, несподівану для багатьох хвилю національно-культурного відродження. Доцільно тут згадати слова львівського мистецтвознавця і політика Богдана Гориня: “Підсвідома національна стихія після пробудження має особливу силу. Збережена, сконцентрована, вона у своєму вияві подібна до вибуху, що перетворюється у вічне горіння. Це нагадує довгозбережуваний у підземних жилах газ – він непомітний, але досить іскри, щоб вибухнув, а потім уже ніяка сила не здатна вгамувати вогняного вулкана” 1 . Важливо, що хвиля національного відродження піднялася не у Львові, як це сталося пізніше, у 1990-ті роки, а в Києві. “Прорив” відбувся саме там, де, як видавалося радянській владі, було вже “наведено порядок”. Процес національного відродження ініціювали діячі культури й науки, вцілілі пред­ ставники інтелігентів старшої генерації і нового покоління, сформованого в період духовного підпілля. Їхні аргументовані протести та сміливі починання увінчалися значними поступками “лібералізованої” тоталітарної системи. Зокрема, в кінці 1950-х – першій половині 1960-х років були здійснені видан­ ня “Українського історичного журналу”, Української Радянської Енциклопе­ дії, “Словника української мови”, “Історії українського мистецтва”, “Історії української літератури”, “Історії міст і сіл України”. Повернулися з небуття цілі наукові галузі, такі як, генетика, кібернетика і комп’ютерні технології. Поступливість влади була, однак, тимчасовою. Паралельно з “нео­ українізацією”, в період “відлиги” зароджувалася нова, лицемірно-вишукана форма “тихого тоталітаризму”. З одного боку, система немовби намагалася уникати відвертих репресій, що “компроментували” її раніше, з іншого – аж ніяк не втрачала пильності, застосовувала приховані, зовні закумуфльовані дії. До такої тактики панівний режим значною мірою змусила реакція світової громадськості, потреба часткового підняття “залізної завіси”, фарисейської демонстрації можливості існування нової модифікації соціалізму, яка згодом, у 1980-х, одержала абсурдне визначення “соціалізму з людським обличчям”. Яскравим свідченням половинчастої підтримки українців офіційною владою стала реформа освіти 1958 року, що, по суті, законодавчо закріплювала принцип двомовності в Україні. Цілком безперспективними виявилися спроби реабілітації репресованих духовних лідерів, які творили чільні віхи української політики, науки і культури. Про реальне ставлення влади до української ідеї 1 Горинь Б. Опанас Заливаха: вибір шляху. – К.: Видання секретаріяту Укр. Респ. партії, 1995. – С. 13.