Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

139 Свобода творчості і примари минулого історичних катаклізмів чи свідомо знищених сторінок давньої і новітньої іс- торії; 2) реабілітація митців-нонконформістів, які, залишаючись в Україні, до- вгі роки перебували в духовному підпіллі; 3) повернення доробку художників- емігрантів, штучно “ампутованого” з організму української культури. Значно пізніше постали гострі питання адаптації українським творчим середовищем найновіших, невідомих широкому загалу постмодерністичних мистецьких течій. Праця на кожному з цих напрямів передбачалася бути нелегкою і трива- лою. Її результати необхідно було оприлюднювати і популяризувати в світі, де до цього часу все українське ігнорували, втискаючи в межі майже безрозмірно- го поняття “russian”. Динамічний процес національного відродження породжував очевидні парадокси, діаметрально протилежні рухи, які могли поєнуватися між собою лише в екстремальних умовах, оскільки: “Світосприймання українського ет- носу надзвичайно загострене внаслідок багатовікового перебування начебто в тіні свого “старшого брата” – Росії. Цей дискурс яскраво виявляється у двох різноспрямованих тенденціях – у гордому прагненні до культурного і націо- нального самоутвердження, яке розвивається часом у добровільну самоізоля- цію і, з іншого боку, у підвищену здатність адаптувати або ініціювати іноземну культуру” 3 . Толерантне ставлення до “чужого” (тобто новітнього європейсько- американського впливу) стало доволі дивною, але немовби й цілком законо- мірною реакцією на тривале нищення “свого” в часи колонізації України пів- нічним сусідом. Швидка трансформація герметично закритого радянського суспільства зумовила значну дестабілізацію мистецького середовища. Наслідки довгоочі- куваних перемін були часто несподіваними, а породжена на перших порах ейфорія приховала глибинну природу перешкод, які потрібно було здолати. Одну з найскладніших, однак вповні закономірних проблем “перехідного пе- ріоду” спричинило явище, яке можемо назвати “новою кон’юнктурою” 4 . Його першопричини варто шукати в небувалій динаміці політичних подій. У їхній круговерті не було часу з’ясовувати “хто є хто”. Тому хвиля національного від- родження, крім відданих патріотів, захопила чимало випадкових людей, а то й відвертих пристосуванців-хамелеонів, вихованих радянською владою кон- формістів, які навчилися швидко відчувати момент “зміни забарвлення”. На- робивши багато галасу, вони зайняли немало провідних позицій, зуміли ви- користати їх для власної вигоди або й, ще гірше, – для поступової, свідомої компроментації національних ідей. Через відсутність будь-яких форм “лю- страції” і приховану силу інерції згубний вплив тоталітаризму безперешкодно проник у посттоталітарне суспільство. Парадокси суспільно-політичного життя, як у дзеркалі, відобразилися у сферах мистецтва. Хоч теорія соцреалізму швидко втратила пріоритетну по- зицію, надії на те, що пов’язані з нею деформації творчого процесу відійшли в минуле, були передчасними. Художників надто довго привчали робити те, що вимагала держава, а тому в межах офіційного мистецтва найкраще почували себе ті, хто беззастережно виконував “політичне замовлення” (або принаймні умів майстерно створювати таке враження). Чільна позиція таких “митців” у тоталітарному суспільстві дивним способом зливалася з визначенням висо­ кого рівня професійної майстерності (хоча насправді йому зовсім не відпо- відала). 3 Клименко О. Передній край / Мистецтво України ХХ століття. – К.: Асоціація галерей України, 1998. – С. 330. 4 Голубець О. Нова кон’юнктура у мистецтві 1990 років // Вісник Львівської академії мистецтв: Зб. наук. праць. – Львів, 2000. – Вип. 11. – С. 270-278.