Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

140 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях У процесі швидких пермін більшість тих, що були “найкращими тоді” (а значить, відповідали засадам і вимогам соцреалізму), стали “найкращими тепер”. Така метаморфоза відбулася непомітно, як щось немовби само собою зрозуміле, без перегляду реальних мистецьких вартостей. Ті, хто ще зовсім недавно виконував портрети “вождів революції” і переможців соцзмагання, “втілював в життя” революційно-військову тематику, з великим “завзяттям” (а, переважно, й з безмежним цинізмом і лицемірством) взялися творити обра- зи національних героїв, історичні та біблійні сюжети. Зростання хвилі “нової кон’юнктури” перетворилося в реальну небезпеку, проявило згубну здатність “замулювати” правдиві духовні пориви. Україна, на жаль, не використала західноєвропейського досвіду по- долання наслідків тоталітаризму. Там, з початку 1990-х років, його природа і згубний вплив на мистецтво (які, до речі, на той час не були настільки акту- альними, як у нас) був всебічно вивчений, локалізований як потворне явище і, немовби засобами хірургічного втручання, розумно й тактовно видалений із суспільно-політичного “тіла”. Про це яскраво засвідчили підтримані Радою Єв- ропи, програмно і скрупульозно підготовлені фахівцями експозиції: “Європа, Європа…” (1994), “Москва-Берлін: Берлін-Москва” (1995), “Мистецтво і влада” (1996), а також окремий розділ відкритої в Берліні грандіозної виставки “Роз- виток мистецтва в Німеччині протягом ХХ століття” (1999). Представлені тут матеріали переконливо показали спільну для різних європейських країн при- роду тоталітаризму. Так, експозиція виставки “Москва-Берлін: Берлін-Москва” засвідчила аналогічний “перехід від вільного та експериментального мисте- цтва російського і німецького авангарду до мистецтва, підпорядкованого то- талітарній ідеології, у формах, наближених до реалізму ХІХ століття”, до “при- дворного мистецтва, яке віддавало шану диктатору і прославляло систему..,” 5 . У нас зіткнулися дві діаметрально протилежні тенденції, які, в кінцевому результаті, доповнили одна одну. Представники однієї, перебуваючи на хвилі ейфорії, вважали “посттоталітарний синдром” за нікому не потрібну проблему минулого, про яку не варто говорити, адже необхідно, насамперед, думати про майбутнє. Для інших, заради власної безпеки, було вигідно цю проблему не за- чіпати і нічого надто не конкретизувати. Наступний розвиток подій однак під- твердив, що максимальне викорінення рудиментів тоталітаризму у сфері ду- ховності й моралі, а, зокрема, культури і мистецтва, в нашому суспільстві було значно актуальнішим, ніж здавалося на перший погляд. Воно було особливо важливим до моменту, поки значну частину суспільства становили люди, які жили в умовах тоталітарного устрою протягом усього свідомого життя, звикли здобувати там конкретні привілеї, нагороди й керівні посади. Проголошую- чи високі ідеали незалежності, національного самоусвідомлення і демократії, вони немовби й не зауважували, що в своїй поведінці, у способі спілкування з колегами, підлеглими й навколишнім світом продовжували стояти на завче- них позиціях, властивих тоталітарному минулому. Перші зрушення щодо цієї проблеми відбулися у нас надто пізно. 1998 року, в межах міжнародної акції “Мистецтво на зламі тисячоліть”, у Львові про- йшла науково-теоретична конференція “Мистецтво періоду тоталітаризму в центрально-східній Європі з віддалі часу” 6 . Аналогічна за своїм значенням подія, під назвою “Соціалістичний реалізм і українська культура”, відбулася 5 Lisiewicz M. Ekspresja znaczeс – znaczena ekspresji: Polski i niemiecki neoekspresionizm // Format. – 2001. - № 38-39. – S. 59. 6 Мистецтво періоду тоталітаризму в центрально-східній Європі з віддалі часу // Мистецтво на зламі тисячоліть. – Львів: Брати Сиротинські і К, 1998 . – С. 9-12.