Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

144 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях Прикметною ознакою “повернення” до мис- тецьких явищ першої третини ХХ ст. є відродження неформальних мистецьких об’єднань. Вони стали переконливим свідченням незнищенності творчих традицій – скинувши облуду, художнє життя здобу- вало свій природний, звичний стан. Серед новоство- рених угрупувань активну позицію займали львівські “Шлях” (1986) і “Клуб українських митців” (1989), тер- нопільська “Хоругва” (1990), київські “Братство Пре- подобного Аліпія” (1992) і “Живописний заповідник” (1992), одеський “Човен” (1992), львівське мистецьке об’єднання “Дзига” (1993), хмельницький “Плоский рів” (1995) та інші. Неформальні художні організації дотримувалися різних творчих концепцій, проте, у будь-якому випадку, їх єднало одне – заперечення ко- лишнього радянського офіційного мистецтва. Творчій діяльності українських митців, їхньо- му активному спілкуванню з співвітчизниками з-за кордону сприяли численні неформальні мистецькі акції – “Імпреза” (Івано-Франківськ, відбувалася кож- ні два роки, від 1989 до 1997), Фестиваль молодіжної культури “Вивих” (Львів, 1990), Бієнале сучасного українського образотворчого мистецтва “Відродження” (Львів, 1991, 1993), перші Всеукраїнські артфестивалі (Київ, 1994, 1995). Останні демонстрували цілком нове для нас явище – конкуренцію приватних мистецьких галерей. Провідне місце у названих акціях займали твори, які значно відрізня- лися від псевдомистецьких форм соцреалізму. Вони переконливо засвідчили, що перехід до розмаїття творчих методів буде не про- стим. Складнощі відчувалися як на рівні творення об- разів самими художниками, так і на під час сприйняття їх пересічним глядачем. Цілком закономірною на пер- ших порах стала популярність неоекспресіоністичних і сюрреалістичних тенденцій, що можна пояснити інту- їтивним бажанням багатьох авторів залишатися в меж- ах звичного для них фігуративного мистецтва, певних реальних, упізнаваних сюжетів, узятих із навколишньо- го світу. Вагому причину творило й те, що на противагу “інтернаціоналізованому” соцреалізму відбувся процес повернення до першоджерел національного мистецтва, насамперед, до народного образотворчого примітиву. У ньому українські митці намагалися віднайти втрачену колись щирість і безпосередність, емоційність і враз- ливість. Стилістика примітиву допомагала долати фо- тографічність та академічну байдужість, реалізовувати перехід від завчених поверхових ефектів до таємниць внутрішнього, неповторно-індивідуального виразу. До- статньо згадати праці Андрія Антонюка, Віктора Гонта- рєва, Євгена Лещенка, Ігоря Боднара, Ярослава Мотики, Олега Мінька, Романа Романишина, Миколи Степанова, Андрія Чебикіна та інших. Я. Мотика Христос-мислитель, шамот, 2000 Є. Лещенко Котик, що харчується травичкою та овочами, п., о., 1991