Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

169 Свобода творчості і примари минулого ваного “райського” пейзажу, потрактованого у вигляді популярної в колишніх радянських музеях діорами. Не цілком зрозумілий для пересічного глядача за- дум відображав трагічну деструкцію Чорнобиля, складну соціокультурну ситу- ацію в Україні, де чисті духовні помисли все ще стикалися з наслідками коло- ніального минулого. Поступові зміни у сприйнятті постмодернізму відбуваються, однак, лише на початку ХХІ століття. Мистецька ж практика кінця ХХ ст. засвідчила, що він так і не зміг стати органічною складовою образотворчого мистецтва України. Місцеве середовище (у притаманному йому нерозривному тандемі “художник-глядач”) не сприйняло багатства постмодерністичних форм, де основну роль відігравав “акціонізм” – мистецтво дії, яке передбачало наявність “четвертого виміру” (перформенс, інсталяція, кінетичне мистецтво, ланд-арт і т. п.). Наші митці дотримувалися традиційних візуально-площинних сфер творчості, “справжніх” мистецьких творів, серед яких безперечним лідером залишався живопис. Сприйняття останнього позначали певні стереотипи минулого, а тому характерна для постмодернізму інтелектуальна гра, яка не- рідко сягала меж антиестетики, не знаходила такого розуміння, як у західному світі, де панували стабільні вектори розвитку і високий рівень добробуту. Там художники намагалися немовби “розрухати” пересічного обивателя, вивести його зі стану байдужості та інертності, в нас – навпаки, відчувалося перенаси- чення страшними, трагічними реаліями минулого і проблемами сьогодення, які безмірно ускладнювали щоденне життя. Отже, сама природа постмодерніз- му суперечила реаліям життя в Україні.