Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

173 Свобода творчості і примари минулого Ситуація в українській мистецтвознавчій науці змінюється повільно. Вироблений роками стереотип “чужого” все ще накладається на сприйняття числен- них мистецьких напрямів, починаючи від фовізму, ку- бізму, футуризму, експресіонізму чи абстракціонізму і закінчуючи інсталяцією, перформенсом, інвайрон- ментом. За браком сучасних видань безглузді радян- ські тлумачення продовжують деформувати сприй- няття окремих мистецьких течій: “Експресіонізм як напрям проіснував у мистецтві недовго. Після поразки Листопадової революції 1918 р. в Німеччині до серед- ини 20-х рр., часу відносної стабілізації капіталізму, виявилася абстрактність (? – О. Г.) і непослідовність його бунтарських спрямувань. Новий час вимагав ін- шого мистецтва...“ (переклад з російської – О. Г.) 6 . Ті, хто укладав цей текст, навіть не згадують, що експре- сіонізм, у різних його модифікаціях, пройшов “чер- воною ниткою” крізь усе ХХ ст. і залишився сьогодні вповні актуальним. Зі сказаного виходить, що для стабілізації по- няття “сучасне мистецтво” потрібно, насамперед, по- збутися “часових баластів”. Однак, у цьому випадку отримуємо факт нашої безпосередньої причетності до постмодернізму, який з кінця 1980-х рр. намагається адаптувати українське мистецьке середовище. Саме тут появляється контроверсійне запитання, що виникає на тлі узагальнення творчого досвіду останніх двадцяти років: чи по- трібна нам в Україні запізніла адаптація постмодернізму, а якщо потрібна, то якою мірою? Маємо визначити: що хочемо адаптувати в наше мистецьке середовище. Адже постмодернізм існує уже понад півстоліття, має різні, іноді чітко невизна- чені виміри та охоплює різноманітні явища. На думку самих західних фахівців, його “нестабільне багатство” породжує ефект наростання глядацької інерт- ності та байдужості. Складається дивне враження: з одного боку, емоційної ре- акції глядача немовби не вистачає “на все”, з іншого – надто мало достойних об’єктів, на які варто реагувати. На світ з , являється щораз більше “мистецько- подібних” явищ і щораз менше стає власне самого мистецтва. У такій ситуації постає закономірне питання: чи сучасне мистецтво, позбавлене автономних цінностей і конкретних обрисів, ще може бути мистецтвом і чи в ситуації, коли все може бути мистецтвом, є ще сенс говорити власне про саме мистецтво (у традиційному його розумінні)? Відповідь шукають відомі у західному світі вче- ні, праці яких переважно недоступні нам за відсутності перекладів 7 . Цікавою є, зокрема, думка, яку висловив Стівен Коннор. Він стверджує, що постмодернізм, як наступник фази бурхливого протиборства авангардних теорій початку ХХ ст., не є чимось однорідним і розпадається на два етапи. Вчений пропонує схему, яка охоплює три складові: “модерн”-“постмодерн”- “постмодернізм” 8 . Середня ланка, тобто “постмодерн”, є тією складовою, яка 6 Эстетика: Словарь / Под общей редакцией А. А. Беляева и др. – М.: Политиздат, 1989. – С. 409. 7 Одним із найважливіших у цьому сенсі можна вважати видання: Arthur C. Danto. After the And of Art. Contemporary Art and the Pale of History. – Princeton: Princeton University Press, 1997. – 239 p. 8 В західному мистецтвознавстві для окреслення поняття “модернізм” прийнято вживати термін “modern”. Фрагмент проекту В. Сидоренка “Жорна часу” на 50-му Венеційському Бієнале, 2003