Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

176 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях бутий авангардом і розвинений у наступний період інтелектуалізм просто намагається знайти інші форми втілення (згадаймо тут модель “постмодерн- постмодернізм”, який пропонував Стівен Коннор). Після періоду експансив- ності, розмивання всіляких меж та устоїв, мистецтво знову прагне стабільнос- ті, цілісності, певного зв’язку з втраченими першоосновами. Підтвердженням таких тенденцій є нещодавне повернення до традиційної “картинної” форми малярства на полотні, яку ще зовсім недавно вважали остаточно застарілою, а також безперечні здобутки художньої фотографії, відновлення пріоритетів рукотворності у процесі виконання унікальних мистецьких творів, популяр- ність використання природних матеріалів в архітектурі та організації навко- лишнього середовища тощо. Звернімося тепер донайголовнішого питання: якоюна тлі цих перемін є українська мистецька ситуація? Як не парадоксально, але вона може виявитися доволі виграшною. Певну перевагу становить те, що було нашою найбільшою проблемою. Завдяки тривалій ізоляції від навколишнього світу нам вдалося значною мірою уникнули масової експансії ідеології поп-арту, поп-культури та породженого ними наступу кітчу. Всупереч глобалізаційним процесам, ми все ще говоримо про збереження народних традицій, про певні, особливо від- чутні в окремих регіонах, ознаки архаїчності та фольклоризму, про споконвіч- ні пріоритети рукотворної мистецької праці. Ми все ще зберігаємо переваги “часових мостів”, реалізуємо на практиці те, до чого прагнув авангард початку ХХ ст. – сягаємо первісних джерел творчості, “нескаламучених” професійним мистецтвом. Україна, завдяки своєму особливому географічному розташуванню, завжди “балансувала” між Заходом і Сходом. То чи варто нам дотримувати- ся одновекторного руху і сліпо адаптувати нинішній “продукт” європейсько- американської моделі розвитку мистецтва – постмодернізм? Прагнення наших молодих художників бути ультрасучасними нерідко набирає трагіко- мічного забарвлення, адже воно не виникає органічно, з внутрішньої потреби, не підкріплюється мистецьким досвідом минулих десятиліть. В українському мистецькому середовищі широко побутують ілюзії, які ´рунтуються на прак- тичній відсутності фахівців, здатних відрізняти сучасне мистецтво від його імітації. Ми сприймаємо швидше не глибинну ідеологію постмодернізму, а по- верхневу вседозволеність, якою прикриваємо брак відповідного професійно- го рівня. “Ігри без правил” породжують сьогодні безприцидентні явища, такі як, наприклад, масові повтори живописцями власних малярських творів, ви- конаних на полотні. У “надрах” українського мистецтва виникають складні явища, які не ма- ють аналогів у світі. Йдеться про дивне поєднання ретроспективних рис ко- лишнього “андеграунду”, давноминулих, але завжди ностальгічних для світу мистецьких форм з їх оригінальною авторською інтерпретацією і несподіва- ними проявами національного менталітету. Своєрідне українське “ретро” де- монструє неповторні місцеві риси і, разом з тим, у своїх найвищих інтелекту- альних проявах, органічно вписується в безконечне і нічим не регламентоване розмаїття постмодерністичних форм. Нашим художникам вдалося зберегти високу виконавчу майстерність та особливий рівень духовності, який був дієвою формою протесту проти ни- щення індивідуальності в умовах тоталітарного суспільства. Окрім того, митці тривалий час перебували в стані своєрідного експерименту, в штучно створе- ному ізольованому просторі, де було не лише зупинено час, але й здійснено спроби його поверненння у зворотній бік. У зв’язку з цим, переважна більшість