Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

179 Висновки 3. Тривала ізоляція від світу не означає меншовартості українського мис- тецтва. Важливим свідченням цього є феноменальні здобутки україн- ського авангарду дорадянського періоду і часів “українізаціі” 1920-х років. Представників українського авангарду (О. Архипенко, О. Богомазов, Д. Бурлюк, О. Екстер, В. Єрмилов, В. Кандинський, К. Малевич, В. Тат- лін та ін.) тривалий час вважали митцями російської культури. Лише недавно світ довідався, що більшість чільних художників авангарду є вихідцями з України. При тому, вони належать нам не лише “територі- ально”, тобто за місцем народження, а в більшості випадків ментально, за відвертим визнанням української культури і мистецьких традицій, їх ефективним використанням у творчих пошуках та експериментах. Остаточну ясність у це важливе питання внесла презентація в Чикаго та Нью-Йорку (2006-2007) проекту “Перехрестя: український модернізм 1910-1930 років” (“Crossroads: Ukrainian Modernism 1910s-1930s”). 4. Духовний злет українського модерного мистецтва змінив період жор- стоких репресій, трансформований згодом у тривалий застій. Важли- во усвідомлювати, що радянська тоталітарна система використовувала не лише вишукані методи морально-психологічного тиску, фізичного нищення художніх творів і самих митців. “Будівники комунізму” фак- тично продовжували російську імперську політику, безсоромно при- власнюючи на очах усього світу те, що творилося на території України, втискаючи його у майже безмежне поняття “russian”. Рятуючись від переслідувань (спочатку у східній, а потім у західній частині України) велика когорта художників змушена була емігрува- ти. Завдяки цьому було збережено чимало кращих зразків українсько- го модерного мистецтва (достатньо згадати хоча б творчу спадщину О. Архипенка). Осередки творчої інтелігенції, розкидані по всьому сві- ту, зберігали генетичну відразу до наявного в Україні режиму, твори- ли потужний аргумент для розвитку нонконформізму і відродження 1980-х-1990-х років. Окрім того, еміграція тривалий час була мораль- ною підтримкою для тих, кому не давали творити, тероризували в за- стійний період “соціалізму з людським обличчям”. 5. Соцреалізм панував в українському мистецтві понад півстоліття. Його теоретична аргументація передбачала не лише прив’язку до конкрет- ного періоду, а й розбудову історичного підгрунтя. Таким способом була створена ефемерна “червона лінія” прогресу у світовому мисте- цтві: “антична Греція і Рим-епоха Ренесансу-класицизм-академізм- критичний реалізм передвижників-соціалістичний реалізм”. У цій схемі центр “передового мистецтва” поступово наближається до Росій- ської імперії (яка згодом трансформувалася в радянську). Ідеологи соцреалізму маніпулювали поняттями “старе” і “нове”: іс- торію немовби намагалися повернути у зворотний бік – до реалізму кінця ХІХ століття. Радянська теза “мистецтво для народу” не вела до підвищення загальносуспільного культурного та естетичного рівня, а радше прикривала невігластво молоосвідчених лідерів. Офіційне мис- тецтво нівелювало багатоманіття форм художнього виразу, пригнічу- вало творчу особистість, Провідну роль у впровадженні “керівної лінії партії”, творенні централізованої ієрархічної структури в мистецтві ві- дігравала Спілка художників. Типовими звинуваченнями радянських часів були формалізм і націо- налізм. Їх використовували як підставу для перегляду мистецьких ко-