Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

21 Мистецтво першої третини ХХ століття інтелігенції” 2 . Утім, П. Скоропадський завершив своє правління діаметрально протилежними діями (в розумінні національних інтересів), запросивши до складу нового уряду російських монархістів і проголосивши Акт федерації “з майбутньоюнебільшовицькоюросійськоюдержавою” 3 . На цьому тлі перемога збройних сил Директорії під керівництвом Володимира Винниченка і Симона Петлюри, які задекларували відновлення Української Народної Республіки, сприймалася немовби цілком закономірною і бажаною. Динамічно розвивалися події й на заході. Після “нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися, майже через 20 місяців після падіння Російської... Намагаючись збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську державу і долаючи запеклий опір, захід­ ні українці опинилися в становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході”. В результаті активних дій 13 листопада 1918 р. у Львові було офіційно проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). На перших порах її очолювала тимчасова рада міністрів, названа Генеральним секретаріатом, “на чолі з досвідченим парламентарієм Костем Левицьким” 4 . Наприкінці листопада було проведено вибори до Української Народної Ради. Президентом новоутвореної республіки став голова Ради – Євген Петрушевич. Подією виняткової історичної вагомості стала Злука Української Народної Республіки (УНР) та Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), проголошена 22 січня 1919 року. Незважаючи на короткочасність і певну формальність цього державоутворення, відсутність єдиного уряду та адміністративного апарату, воно реалізувало давню мрію української інтелігенції, народів східних і західних теренів. На жаль, результатом роз­ ходжень урядів Симона Петлюри та Євгена Петрушевича стала значна дезорієнтація політичних поглядів і поразка у так званому “чотирикутнику смерті”, під натиском “білих”, більшовиків, поляків і румунів 5 . Наступним явищем, роль якого в українській історії важко переоцінити і яке не має аналогів у тогочасній Європі, був період “українізації” 1920-х років. Політика “українізації” фактично була прийнята 1923 р., на ХІІ з’їзді більшовицької партії, як вимушений хід до порятунку від протестних настроїв, які швидко наростали в зруйнованій революцією та громадянською війною Східній Україні. У первісному вигляді вона називалася “коренізацією” (надалі цей термін свідомо замовчували) і стосувалася всіх “периферійних народів Росії”. Важливо зазначити, що політику “українізації” 1920-х років втілювали не лише діячі культури і мистецтва, а й окремі керівники новоствореної Радянської Української Республіки, які не лише щиро вірили в ідеї революції і комунізму, але й у можливість існування ідеї українства за умов радянської влади. Основним провідником тут був Народний комісар освіти України Микола Скрипник, який “підтримував бойчукістів і був головним опонентом Сталіна з національного питання”, а ідеологом – відомий прозаїк, поет і публіцист Микола Хвильовий 6 . 2 Субтельний О. Україна / Історія. – К.: Либідь, 1992. – С. 312. 3 Там само. – С. 313. 4 Там само. – С. 321. 5 Там само. – С. 327. 6 Історія українського мистецтва: У 6-ти т./ АН України. Головна редакція української радянської енциклопедії. – К., 1967. – Т. 5: Радянське мистецтво 1917-1941 років. – С. 18.