Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

6 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях мистецьких поколінь, надалі не виникало. Таке твердження викликає, однак, принципове запитання: але ж Європа пережила неймовірно драматичний і жорстокий період фашизму? Справа в тому, що в об’єктивних, позаемоційних оцінках, стосовно загального перебігу історії, період зародження і панування фашизму виявився відносно коротким. Якщо крайніми межами оберемо 1933 (офіційний прихід до влади у Німеччині націонал-соціалістів) і 1945 роки (завершення Другої світовоївійнитаНюрнберзькийпроцес), тоотримаємочасовийвідрізокзначно менший від загальновизнаного двадцятилітнього циклу зміни поколінь. Отже, можемо стверджувати, що поруч із трагічними парадоксами і суперечностями. на першому плані у цьому випадку фігурує все-таки ідеологічний, а не часовий чинник, який веде до принципового протистояння поколінь. У колишніх республіках СРСР, які нині стали незалежними державами, ситуація була цілком іншою, а її реальні наслідки дотепер маловивчені і, на загал, невідомі для навколишнього оточення. Переможне завершення Другої світової війни тут зумовило не падіння (як це було у фашистській Німеччині та її сателітних країнах), а подальше утвердження тоталітарного режиму, його модернізацію, здатність творити чергові соцреалістичні ілюзії та пристосовуватися до нових умов. Унаслідок цього, соцреалізм, незважаючи на його “пом’якшені” модифікації у вигляді “суворого стилю” в часи “соціалізму з людським обличчям”, панував у нас як офіційна державна культурно-мистець­ ка ідеологія від 1932 року до середини 1980-их років. Отож, своїм впливом він зумів сплюндрувати майже три покоління художників. Говорячи про відрізки-етапи “українського шляху” в мистецтві ХХ ст., ми, визнаючи інші можливі варіанти періодизації, які пропонують сучасні дослідники, відштовхуємося, насамперед, від наявності двох “часових катаклізмів”, докорінних перемін та яскраво виражених конфліктів поколінь. У першому випадку йдеться про початок 1930-х років – сумнозвісну ліквідацію всіх мистецьких угруповань і насильне запровадження соцреалізму. В той період відбувається протистояння художників, які отримали освіту європейського зразка і цілком вільно почували себе у середовищі модерністських експериментів, та ідеологів від мистецтва, які створили і надалі тривалий час штучно підтримували відвертий анахронізм, названий “передовим творчим методом”. Зауважимо, однак, що покоління тут розмежовуються радше не за віком, а за діаметрально протилежними ідеологічними переконаннями. У другому випадку (середина 1980-х років) маємо справу зі зіткненням мистецьких ідеологів (а також вихованою ними “гідною зміною”) з молодою генерацією, яка зросла в межах тоталітарного суспільства, опираючись на непохитну позицію нонконформістів і середовище андеграунду, або значно пізніше, поза його межами, в роки державної незалежності. Мусимо визнати, що саме ці “часові катаклізми” визначають нашу нинішню “іншість”, наявність у творчості українських художників явищ, здатних викликати здивування та нерозуміння західних фахівців. Торкаючись проблеми конфлікту поколінь, яка породила значні деформації в українському мистецтві ХХ ст., передбачаємо можливість негативної реакції на неї не лише з боку відвертих апологетів соцреалізму, але й молодших митців, які сформувалися на його облудних пріоритетах і звикли вважати, що все “західне” є занепадницьким, безперспективним і ворожим. Сьогодення виявляє особливу шкідливість їхньої позиції. Вона унеможливлює