Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

7 Передмова об’єктивне сприйняття не лише творчих здобутків ХХ ст., але й усієї історії світового мистецтва. Адже теоретична аргументація появи соцреалізму передбачала формування спеціального історичного під´рунтя. Для цього було штучно вибудовано пріоритетну лінію розвитку реалістичного мистецтва: антична Греція та Рим – епоха Ренесансу – класицизм-академізм – критичний реалізм передвижників – соціалістичний реалізм. Отож, рис відсталості, деградації чи занепаду могли набувати, наприклад, мистецтво стародавнього Єгипту, середньовіччя, бароко і рококо, імпресіонізму, сецесії-модерну і, безумовно, авангарду, включаючи ввесь комплекс наявних у ньому явищ і течій. Саме представники авангарду, найближчі до соцреалізму у часовому вимірі, стали його найлютішими “ворогами” та антиподами. Без розуміння реалій сучасного мистецького світу неможливими є ста­ білізація нинішньої позиції і визначення подальших перспектив розвитку українського мистецтва. Незважаючи на відсутність “залізної завіси”, ефект інерції все ще продовжує творити своєрідна невидима запона на глибинному рівні нашої підсвідомості. Рудименти минулого породжують багатовекторність, хаотичність, непослідовність рухів у сферах української культури і мистецтва . Упослідженість перенесеними “часовими катаклізмами” призводить до фатальних наслідків – випадків варварського нищення унікальних музейних колекцій і заперечення потреби створення нових, пов­ ної відсутності в нас музеїв мистецтва ХХ ст. та музеїв сучасного мистецтва. Вона ж породжує парадоксальні термінологічні непорозуміння, коли поняття “сучасне мистецтво” у нашому розумінні може дивним чином сягати авангардних експериментів початку минулого століття. За браком інформації, деякі українські художники, претендуючи на суперсучасні помисли, насправді роблять своєрідні репліки на давно вже минулі у західному середовищі концепти. Специфічну гіпертрофовано- іронічну образну мову епохи постмодернізму важко адаптує не лише пересічний глядач, але й загалом мистецька громада. Майже невідомими для широкого загалу залишаються новітні сфери формотворення та мистецького виразу, здатні переходити не лише межі загальноприйнятих естетичних уявлень, але й сягати відвертої антиестетики. Потрапивши у тривалий стан примусової ізоляції, українське мистецтво не пройшло кінцевих стадій розвитку модернізму, а тому “пропустило” момент зародження та еволюції філософських основ постмодернізму. Важлива роль мистецьких здобутків модернізму і постмодернізму в історії світової цивілізації є загальновизнаною і незаперечною. Основні явища та імена, які їх характеризують, відображені у постійних музейних колекціях світу. Тому будь-які наші просторікування, кепкування, а тим паче спроби продовження “ідеологічної боротьби” та ігнорування очевидних фактів виглядають смішними. Вони лише посилюють враження нашої відірваності від світу та незначну причетність до вирішення мистецьких проблем сьогодення. Варто раз і назавжди забути дивне породження радянських часів – “я цього не бачив, але рішуче засуджую”. Будь-яка критика має сьогодні ´рунтуватися на вичерпних знаннях, науковому аналізі, аргументованих доказах і теоретичних узагальненнях. Звертаючи прискіпливий, незаангажований аналітичний погляд на європейський мистецький простір минулого століття, на його проблеми й відкриття, робимо доволі прикрий для нас висновок. Виявляється, що панування тоталітарної ідеології та її “вірного” сателіта у вигляді соцреалізму окреслене у нас найтривалішим часовим відрізком, який охоплює понад