Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

8 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях піввіку. Вільними від їхнього впливу залишаються лише близько тридцяти років на початку і п’ятнадцяти – наприкінці століття. Така виняткова ситуація принципово відрізняє нас не лише від загальноприйнятої європейсько- американської моделі історії новітнього мистецтва, але й, навіть, найближчих сусідів, країн колишнього, так званого, “соціалістичного табору” (наприклад, Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії). Тут спроби впровадження місцевих модифікацій соцреалізму тривали не більше 12-15 років (від середини 1940-х до кінця 1950-х років). Тривала ізоляція зумовлює специфічний спосіб аналізу фактологічного матеріалу, який стосується українського мистецтва ХХ століття – за трьома основними розділами: якщо найбільший період його існування пов’язаний з часами панування в Україні тоталітарного режиму, то умовно їх можемо назвати “до”, “під час” і “після”. Актуальність нашого дослідження зумовлена зміною загальної політичної ситуації в Україні, вибором шляху її розвитку, який веде до подальшої інтеграції з цивілізованим світом. Минуле століття ознаменоване трьома визначними для нас подіями – Актом Злуки Української народної республіки та Західно-української народної республіки (1919 рік), реалізацією сумнозвісного плану Ріббентропа–Молотова, коли, незважаючи на трагічність ситуації і численні жертви, формально наші території були об’єднані у складі УРСР (1939 рік), та всенародним референдумом і наступним проголошенням у 1991 році України як незалежної держави. На них ´рунтуються актуальні для нас пошуки національної ідентифікації, які іноді йдуть у розріз з процесами європейської інтеграції. Основною метою роботи було виявлення західного вектора у розвитку українського мистецтва ХХ століття, свідоме акцентування його органічної єдності з низкою актуальних явищ, що відбувалися в загальноєвропейському мистецькому просторі. На конкретних прикладах доведено, що навіть у найважчі часи Україна не перебувала на маргінесах мистецьких пошуків. У багатьох випадках українські художники були не лише активними їх учасниками, але й законодавцями. Принципи висвітлення фактологічного матеріалу у роботі побудовані на паралельному окресленні найважливіших для історії України подій і виявленні основних мистецьких явищ, що мали вирішальне значення для розвитку новітнього українського мистецтва. При цьому важливим компонентом була послідовна реконструкція безперервного ланцюга актуальних мистецьких тенденцій – від початку і до кінця ХХ ст., яка визначає необхідність остаточного подолання шкідливих ідеологічних стереотипів, запроваджених у радянські часи. Це дослідження не є історією мистецтва чи, навіть, нарисами з історії мистецтва у традиційному їхрозумінні. Авторне ставив собі замету досягнення вичерпної повноти викладених історичних фактів, творення достеменного переліку подій та імен. Основу праці становить виявлення основоположних тенденцій, рухів і явищ, приховуваних і завуальованих фактів, зіставлення їх із процесами, що відбувалися у світовому мистецтві, повернення втраченого і заповнення “білих плям”. Побудовано своєрідний теоретичний каркас, на який, при бажанні, можна монтувати додаткові факти, події та імена. є результатом праці автора упродовж. Теоретичні узагальнення та основні положення дослідження апробовані в численних публікаціях 1990-х – 2000-х років в Україні і за кордоном, більша частина з яких подана у списку літератури.