Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

91 Тоталітарне мистецтво і нонконформізм Професійна майстерність творчої осо­ бистості по суті зводиться до майстерності містифікатора. Цей шлях веде до нищення основоположних засад творчості і відвертої профанації: “У більшості випадків традиційна грамотність художника ставала баластом, мерт­ вимметафізичним скелетом твору, томущойого творця задовільняла фальшива ідея і стилізоване трактування в неокласичному дусі. З композиції зникала невимушеність, з колориту – колір як живописна та естетична категорії” (переклад з російської – О. Г.) 21 . Згадані часові й просторові “зсуви” у тоталітарному суспільстві спричиняли творення особливого “міфологічного часу”, який набуває здатності виходити поза межі реа­ льності: “Тоталітаризм представляє себе поза історичним часом. Він немовби звернений винятково у майбутнє, яке будує “з чистого листа”. Він будує немовби “з себе самого”, волею вождів, для народу, твердою рукою підхоплюючи інертні маси на досягнення цілей, які декларує влада” (переклад з російської – О. Г.) 22 . Міфологічний час визначав дистанцію до так званого “світлого майбутнього”, що виявляло дивну властивість – наближатися чи віддалятися залежно від волі керівників найвищого рангу і безупинних “підступів імперіалізму”. В історичному розрізі він фіксував радянське тоталітарне суспільство як апогей розвитку людської цивілізації: “Сталінське суспільство повинно було стати завершенням усіх шляхів всього людства, і тому що воно виявляється центром, перехрестям усіх доріг, то все минуле також відчужується і стає також “нашим” (переклад з російської – О. Г.) 23 . За допомогою міфологічного часу безперервність розвитку підмінювалася певною циклічністю – п’ятирічними планами, дострокове виконання і перевиконання яких вважалося за велику честь. У нереальних часових вимірах реалізовувалося відоме надважливе завдання радянського тоталітарного суспільства – “наздогнати і перегнати”. В радянському варіанті історії цілком спокійно можна було прирівнювати значущість тисячоліть і декількох десятиліть, як це, наприклад, було зроблено у відомому шеститомнику “Історія українського мистецтва”. Радянському періоду тут відведено два останні томи. В тоталітарному суспільстві міфологізація часу нерозривно поєднуєть­ ся з творенням “міфологічного простору”, в якому відбувається “канонізація” певних понять, явищ чи осіб. Супроти них окрема особистість, її власні дум­ ки стають нікчемними. Їй відводиться місія сліпого поклоніння і прагнення стати елементарною часткою, компонентом новітньої “системи віри”. Саме одним із таких беззаперечно канонізованих “символів віри” в соціалістично­ му суспільстві стає соцреалізм. У ньому “...проявилася давня богобудівнича ідея Луначарського і Базарова. Суспільство потребувало віри, соціального, 21 Маркин Ю. П. Искусство тоталитарных режимов в Европе 1930-х годов. Истоки, стиль, практика художественного синтеза // Художественные модели мировоздания. Кн. вторая, ХХ век. Под об- щей ред. В.П. Толстого. – М: Наука, 1999. – С. 134. 22 Морозов А. И. Конец утопии. Из истории искусства в СССР 1930-х годов. – М.: Галарт, 1995. – С. 73. 23 Паперный В. Соцреализм в советской архитектуре // Соцреалистический канон. Сб. статей под общей ред. Х. Гюнтера и Е. Добренко. – Санкт-Петербург.: Академический проект, 2000. – С. 132. М. Божій Двадцятий вік,п., о., 1967