Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

93 Тоталітарне мистецтво і нонконформізм Кракові чи Парижі. Для українців шлях у близьку “маленьку” Європу, здавна визнану колискою світової культури, зробився незрівнянно довшим від подорожі “до самих, до окраїн”. Відстань до найвідоміших музеїв світу, в яких зберігалися безцінні творіння видатних майстрів, стала взагалі нездоланною. Створення й тривала підтримка міфологічних часових і проcторових вимірів вимагала неабиякого рівня ідеологічної майстерності. У творенні ілюзій мистецтву відводили одну з найважливіших ролей. Воно повинно було фіксувати знаменні події і прославляти канонізовані образи, допомагати здійснювати урочисті дійства, формувати для них відповідний антураж, емоційне середовище. Вірші, пісні, музика, архітектура, скульптура, малярство, театр і танець – усе ставало частиною ідеологічного впливу, створення атмосфери ілюзій і масового психозу. Художника зобов’язували виконувати певні дії – бути членом єдиної, спеціально організованої для нього мистецької общини (спілки радянських художників), створювати “типові” образи у визначеному ідеологічному діапазоні, брати участь у періодичних помпезних виставках-ідолопоклонствах, виїздити з творчими групами на індустріальні підприємства та в колгоспи й таким способом проникати “до глибин віри”, виявляти оптимізм і намагатися зробити його вияви якомога масовішими. Належність до “віри” передбачала постійне відтворення “вождів” та образів “віруючих”–робітників, селян, солдатів, комуністів, комсомольців, а, відповідно, й своєрідних “символів віри” – серпів і молотів, шестерень, тракторів, рушниць, броньовиків, п’ятикутних зірок, червоних хустин тощо. Так художника намагалися поставити в рамки, прагнення зрозуміти які виходило поза межі здорового глузду. Усвідомлення всієї складності й безглуздості обставин, в яких була змушена перебувати творча особистість, глибини заподіяних ними морально- психічних деформацій надзвичайно важливе для аналізу мистецької ситуації 195-1980-х років. Це – час небувалого духовного піднесення “шістдесятників”, на основі якого відбувається розшарування середовища на офіційне мистецтво і нонконформізм, парадоксів “тихого” тоталітаризму 1970 – середини 1980-х років, початку розвалу системи і національного відродження.