Орест Голубець • Українське мистецво XX століття
94 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях 2.3. Ідеологічні постулати офіційного мистецтва Понад півстоліття, від 1932 року до середини 1980-х років, мистецтво в Радянській Україні розвивалося під знаком панування соцреалізму. Однак ніколи, за увесь цей час, він не був остаточно адаптований мистецьким середовищем й утримувався на диктаторсько-силових методах: “Як офіційний напрям, як носій ідеології держави “соцреалізм” прагнув заволодіти всім простором культури. Цього не сталося. Отже, говорячи про “соцреалізм”, треба бачити його в площині мистецького середовища, де було немало іншого” (переклад з російської – О. Г.) 1 . Переконливим підтвердженням цьому стало швидке падіння ідеологічних постулатів “найпередовішого творчого методу” в часи “перебудови” і розвалу СРСР. Разом із тим, охопивши своїм впливом майже три покоління пред ставників творчої сфери, соцреалізм залишив значний слід не лише в їхньому творчому мисленні, але й у способі суспільної поведінки. В умовах творчої неволі формувалося завужене, чітко регламентоване розуміння мистецьких завдань, рудименти якого спостерігаємо до сьогодні. Державна сила “ідеологічної надбудови” у вигляді соцреалізму не завж ди була однозначною. Її апогей припадає на часи сталінізму, 1930-1950-ті роки, коли тоталітарна система діяла особливо жорстоко, вимагала від художників беззастережного виконання творчих постулатів. Істотне послаблення і від верта дискредитація ідеології соцреалізму відбулися в період так званої “від лиги” 1960-х, після чого, незважаючи на наступну хвилю репресій, вона уже не змогла повернутися до первісного стану. Тоді ж розпочинається ще один надзвичайно важливийпроцес, немислимий у роки сталінізму –розшарування середовища на офіційне мистецтво і нонконформізм. Останній, по суті, пред ставляв місцеву форму відомого на заході андеграунду. Зупинимося надалі на загальній характеристиці культивованого радянською владою офіційного мистецтва. Як відомо, в офіційному радянському мистецтві загальновизнані у світі поняття інтелектуалізму та елітарності творчого процесу грубо за перечувалися. Декларована влада пролетаріату була лише ширмою, за якою втілювала свої плани державна тоталітарна система, сконцентрована в руках однієї партії. Пролетаріат ототожнювали з поняттям широких мас народу. Саме звідси походила незрозуміла для художників вимога “народності”. Атмосфера постійного шельмування довкола цього терміна дозволяла влад ним структурам постійно мати “розв’язані руки”: “...Обов’язок радянського художника – бути простим і зрозумілим, щоб захоплювати, вести за собою маси. Вцьому суть розуміння народності, яке утверджується в надрах тоталітар ної пропагандистської машини, виходячи з безумовного примату демагогічної “потрібності” мистецтва системі. Хто незрозумілий, той антинародний, той ворог, і його підступи “можуть закінчитися дуже погано”. Народність у такому трактуванні, безумовно, так само безглуздо розглядати як естетичну категорію, як і партійність, хоч саме цього будуть десятиліттями вимагати радянські мистецькі теоретики” (переклад з російської – О. Г.) 2 . 1 Степанян Н. Заметки об изучении “соцреализма” в конце ХХ века // Пути и перепутья: Материалы и исследования по отечественному искусству ХХ века. – М., 2001. – С. 245. 2 Морозов А. И. Конец утопии. Из истории искусства в СССР 1930-х годов. – М.: Галарт, 1995. – С. 40.
RkJQdWJsaXNoZXIy Mzk4Mg==