Орест Голубець • Українське мистецво XX століття

96 О. М. Голубець мистецтво хх століття: український шлях іншими творами, на цей раз змушена була виконати відверте політичне замовлення. Гори зерна, залиті сонячним променям, безконечні ряди мішків і пов­ нотілі, рум’янощокі, веселі молоді жінки. Усе це звучить як цинічний виклик знедоленому українському народові, винищеному в час війни і другої по­ воєнної хвилі голодомору. Подібні настрої відображає композиція “Хліб – державі” Т. Старосельської (1949), де на кузовах вантажівок, на мішках пшениці, поруч з акардеоністом, прапором і порт­ ретом Й. Сталіна, веселяться молоді жінки 5 . Згадаймо також, що в такому ж ключі виконана відома картина Ф. Кричевського “Веселі доярки” (1937). У сенсі сказаного варто згадати й “процес підготовки“ у період 1935- 1936 років до грандіозної, за задумом владних структур, виставки народного мистецтва “Квітуча Україна”, “...яка мусила покрити пишним тканим килимом невідомі могили жертв недавнього голодомору”. Оскільки зібрати твори народних майстрів в обезлюднених селах виявилося неможливим, влада вдалася до інших заходів: “Вся опреація провадилася в дусі старих феодаль­ них часів. З областей республіки на возах прибували і досвідчені майстри, і дівчата у віночках з яскравими стрічками. “Живий товар” вивантажували біля брами будинку для прочан Києво-Печерської лаври. Штучно створений “колгосп” усіх народних мистецтв повинен був забезпечити “багатий урожай” великої всесоюзної виставки. Зібрані в майстернях люди не знали один одного..., але ризикований експеримент виявився вдалим на найвищому рівні. Україна пролунала на весь світ радісною піснею, втіленою в тканинах і вигаптованих візерунках, кераміці, різьбленні в дереві, мальовничих розписах. Хіба після всього цього спробував би навіть згадувати трагедію села?” 6 . Подібні культурно-мистецькі “акції”, позбавлені зв’язку з реаліями навколишнього життя, організовували і в середовищі професійних художників. У вчинках радянського керівництва домінувала відверта “показуха”, проте ніхто не смів говорити чи дискутувати на цю тему. Популярна теза “мистецтво для народу” не породжувала безпосередньої потреби підвищення культурного та естетичного рівнів трудящих засобами мистецтва, а диктувала вказівку для самих художників – догодити потребам і смакам широких мас. У радянському суспільстві останні, як правило, збігали­ ся з потребами і смаками “народних вождів” і партійних керівників різного рангу. Отже, у найнижчих верствах народу створювалася своєрідна ілюзія “невігласької правоти”, постійного ідеологічного та естетичного єднання з недосяжною верхівкою (згадаймо горезвісне “куховарка може керувати державою”). Кожному, хто не мав навіть найменшого поняття про мистецтво, його історію і специфіку творчого процесу, про справжні критерії краси, надавалося право визначати цінність праці художника. 5 Роготченко О. Соціалістичний реалізм і тоталітаризм. – К.: Фенікс, 2007. – С. 230. 6 Лобановський Б. Український живопис у лабетах пребудов: від джерел соцреалізму до 1980-х років // Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живописі радянського часу. – К.: LK “Maker”, 1998. – С. 60. В. Шаталін Збирались загони юних бійців, п., о., 1970